Україна – соборна суверенна держава
Світленко С.І. - д. і. н., професор, зав. кафедрою історії України, Дніпропетровського національного університету
Ідея української соборності, в якій втілюється віковічне прагнення нашого народу до єдності, сягає у глибину віків. “Збирання” південноруських земель, які стали першоосновою великої держави Київська Русь та історичним центром формування української етнічної спільноти, було пріоритетом внутрішньої політики вже київських князів: Олега і Ігоря, Святослава і Володимира Великого, Ярослава Мудрого і Володимира Мономаха.
Подальший розвиток ідеї соборності тісно пов’язаний з утвердженням української протонаціональної спільноти та боротьбою за відродження власної державності у південноруських землях. Джерела свідчать, що вже в ході Національно-визвольної війни українського народу середини ХУІІ ст. формується новий рівень української національної свідомості, коли у світосприйнятті гетьмана Б.Хмельницького та козацької старшини утверджується поняття “Україна”, що набуває загальнонаціонального значення, охоплює територію всіх етнічних українських земель [ 12, 88-89, 92-93].
Водночас Б.Хмельницький сформував національну державну ідею, що передбачала створення суверенної і цілісної держави в етнічних межах України. [12, 51-52]. Отже, вже в середині ХУІІ ст. нова українська елітарна верства починає переходити від рівня етнічно-культурного ототожнення до національно-політичного самовизначення, одним із наріжних принципів якого став принципи української соборності [12,101].
Історична доба громадянської війни та Руїни, автономної гетьманської України надала чимало прикладів боротьби за українську соборність, без якої не мислилася й власна державність. Прагнення домогтися реалізації ідеї соборності України у вигляді “Великого князівства Руського” було притаманне гетьману І.Виговському. За те, щоб стати гетьманом “обох сторін Дніпра”, в різний час вели драматичну боротьбу П.Дорошенко, І.Самойлович, І.Мазепа та ін. [12,112-113, 149, 159, 165].
Розуміння важливості єдності з “прадавніх часів земель і провінцій Сарматських, альбо козацьких, наших Руських” притаманне видатній історичній пам’ятці української суспільної думки кінця ХУІІІ – початку ХІХ ст. “Історії русів” [5, 111]. Її автор – виразник світоглядних цінностей українських шляхтичів-просвітників – тісно пов’язав ідею єдності всіх земель і державної самостійності “народу руського” [5, 111, 138, 139, 184, 192].
Молода демократична інтелігенція, яка стає домінантною силою на культурно-політичному етапі вітчизняного національного руху, цілком чітко усвідомлювала життєдайну силу соборності й суверенності для української нації. Так, первістки національного відродження на західноукраїнських землях – діячі “Руської трійці” - вважали однією з найважливіших своїх ідей згуртування української нації та поширення зв’язків Східної Галичини з Наддніпрянщиною [9, 303]. Ідеї української соборності й незалежності є наріжними у “Книзі буття українського народу” М. І. Костомарова. Приміром, описуючи драматичні події ХУІІ ст., автор цього програмного документа Кирило-Мефодіївського товариства писав: “І билась Україна літ п’ятдесят, і єсть то найсвятіша і славніша війна за свободу, яка тільки єсть в історії, а розділ України єсть найпоганіше діло, яке тільки можна знайти в історії” [6, 167].
Ідеї “Руської трійці” та кирило-мефодіївців знайшли сприятливий грунт в діяльності наддніпрянських народолюбців і галицьких народовців у 60-80-х рр. ХІХ ст. Прикметно, що визнаний лідер української демократичної еміграції М. П. Драгоманов розпочав своє програмне “Переднє слово до “Громади” 1878 р. з оповіді про соборність українських земель. Водночас український діяч відзначив силу почуття національної єдності в історичній пам’яті українців, що було важливим чинником їхньої самосвідомості впродовж багатьох століть [4, 276-277].
Ідея соборності чітко простежується у програмних документах українських політичних товариств та партій рубежу ХІХ – ХХ ст. Приміром, наддніпрянські діячі Братерства тарасівців у своїй національній програмі “Profession dе foi молодих українців” 1893 р. підкреслювали: “Для нас свідомих Українців єсть один українсько-руський народ, Україна Австрійська і Україна-Російська однак нам рідні...” [14, 20]. Цьому співзвучне положення програми Української національно-демократичної партії, прийнятої в 1899 р. у Східній Галичині: “Будемо піддержувати, скріпляти та розвивати почутє національної єдности з російськими Українцями та змагати до витворення разом з ними культурної одноцільности ” [14, 27].
Діячі національного руху тієї історичної доби цілком усвідомлювали наявність тих відмінностей, що склалися в різних регіонах українських земель за умов власної бездержавності й чужоземного панування. Їх подолання вважалася необхідним чинником побудови Нової України – соборної і суверенної. “Над всякими різницями – правописними й язиковими, політичними й соціальними, - конфесійними упередженнями й побутовими відмінами, - писав М. С. Грушевський, - належало перекинути новий культурний і політичний міст, викуваний в аспекті тої Нової, мужицько-робітничої України, використавши все, що може служити солідарності, монолітності Української Нації” [3, 218].
Крах самодержавства внаслідок Лютневої демократичної революції в Росії, початок української національно-демократичної революції, створення і розгортання діяльності Української Центральної Ради, яка очолила справу відродження національної державності, спричинили перехід до практичного втілення віковічних соборних прагнень українців. Історичною віхою на шляху соборності українських земель у той період став, зокрема, Третій Універсал Центральної Ради від 20 /7/ листопада 1917 р., яким проголошувалось створення Української Народної Республіки і визначалось основне ядро її території: Київщина, Волинь, Поділля, Херсонщина, Катеринославщина, Таврія (без Криму), Полтавщина, Харківщина, Чернігівщина [2, 3].
Наступним кроком на шляху до української соборності став Берестейській мирний договір, підписаний УНР з державами Четверного союзу 9 лютого 1918 р., за яким Центральна Рада добилася справедливих північно-західних кордонів і створила передумови для визволення від більшовиків захопленої ними на той час території України. Важливе національно-об’єднуюче значення мала також Українська Держава гетьмана П. Скоропадського, під керівництвом якого територіальні межі країни були дещо розширені [2, 3].
Прихід наприкінці 1918 р. до влади Директорії і відновлення УНР розпочав новий етап боротьби за досягнення соборності українських земель. Це обумовлювалося і крахом Австро-Угорської імперії та появою на політичній карті ще однієї суверенної української держави – Західноукраїнської Народної Республіки (ЗУНР). Важливе значення для практичного втілення в життя ідеї української соборності мало те, що нова держава – ЗУНР створювалася саме за принципом соборності, прагнучи об’єднати українські землі колишньої Австро-Угорської імперії [2, 3].
Ідея української соборності набула популярності не тільки у Східній Галичині, а й на Буковині. Прагнення українців буковинського краю об’єднатися в Українській державі було яскраво виражено на всенародному віче у Чернівцях, яке відбулося 3 листопада 1918 р. За різними даними, в ньому взяло участь від 10 до 40 тисяч чоловік. Соборність західноукраїнських земель була закріплена у Тимчасовому Основному Законі про державну самостійність українських земель колишньої Австро-Угорської імперії, схваленому Українською Національною Радою [2, 4].
Цілком природно, що відновлена УНР і новостворена ЗУНР прагнули до об’єднання, хоча на шляху до нього було чимало труднощів. Серед них – дуже складне міжнародне становище обох республік, які з перших же днів існування зазнали збройних навал агресивних сусідів (РСФРР, Польщі, Румунії); байдуже, а нерідко навіть вороже ставлення до української справи з боку могутньої Антанти, лідери якої часто на свій розсуд перекраювали політичну карту Європи; суттєві правові, соціально-політичні і культурно-побутові відмінності, витворені вимушеним майже 600-річним роз’єднаним розвитком східних і західних українських земель; внутрішня нестабільність і катастрофічний розкол політичних сил в Наддніпрянській Україні та ін. [2, 5].
Утім успішне розгортання повстання під проводом Директорії й відновлення УНР, з одного боку, а також українсько-польська війна на західноукраїнських теренах – з другого, прискорили об’єднання двох республік. Крім того, провідники УНР розраховували на допомогу галицьких сил у розв’язанні власних військово-політичних і державних проблем. Тому 1 грудня 1918 р., коли в Києві ще існувала влада гетьмана П.Скоропадського, повноважні представники Державного Секретаріату ЗУНР – Л. Цегельський, Д. Левиць-кий і члени Директорії - В. Винниченко, С. Петлюра, П. Андрієвський, Ф. Швець підписали у Фастові Передвступний договір про майбутнє об’єднання двох республік [2, 7; 13, 605 - 606].
Надаючи великого значення справі об’єднання, керівництво ЗУНР прагнуло якнайшвидше ратифікувати Передвступний договір, але через несприятливі воєнні події це вдалося зробити лише 3 січня 1919 р. у Станіславі, де на першому ж засіданні УНРади була одностайно прийнята Ухвала про злуку ЗУНР з УНР. З цієї нагоди в багатьох містах і селах ЗУНР пройшли багатотисячні урочистості, на яких західні українці недвозначно виявили свою волю у справі об’єднання українських земель [2, 7 –8; 13, 606 - 607].
З метою урочистого ратифікування Ухвали УНРади, завершення оформлення злуки двох республік та участі в роботі Трудового конгресу України, рішенням Президії УНРади і Ради державних секретарів від 16 січня в Київ була направлена представницька делегація ЗУНР у кількості 36 чоловік на чолі з віце-президентом Укради Л. Бачинським. Делегація прибула до столиці УНР 18 січня, де їй була влаштована тепла зустріч [2, 10].
Тим часом прагнення до соборності зростало, охоплюючи найвіддаленіші українські землі, в тому числі й Закарпаття. Це яскраво засвідчили всенародні збори закарпатських українців, які відбулися в Хусті 21 січня 1919 р. і висловились за возз’єднання з Соборною Україною [2, 10; 13, 109].
Об’єднавчий рух, який наприкінці 1918 – початку 1919 р.р. охопив майже всю Україну, досяг свого апогею в двадцятих числах січня і перемістився в столицю УНР. Директорія і Рада Народних Міністрів призначила урочисте святкування об’єднання УНР і ЗУНР 22 січня. Мабуть, це було невипадково, оскільки цей день збігався з річницею історичного ІV Універсалу Центральної Ради, згідно з яким УНР проголошувалася самостійною, незалежною державою. Отже, він тим самим ставав днем подвійного всенародного свята – Незалежності і Соборності.
22 січня 1919 р. рівно опівдні біля колони навпроти Софійського собору зосередилися депутати Трудового Конгресу, делегація ЗУНР, міністри на чолі з головою уряду, представники дипломатичного корпусу. З собору вийшло духовенство з хоругвами, зайняли свої почесні місця члени Директорії. Військовий оркестр виконав національний гімн “Ще не вмерла Україна”. У відповідь звідусіль залунали вигуки “Слава!”
Розпочалися урочистості промовою голови делегації ЗУНР, віце-президента УНРади Л. Бачинського, після якої голова Директорії В.Винниченко привітав делегацію західних українців, підкресливши важливе значення Акта Соборності. На підтвердження ратифікації Передвступного договору від 1 грудня 1918 р. і Ухвали УНРади від 3 січня 1919 р. голова Директорії попросив її члена Ф.Швеця оголосити Універсал Директорії про злуку УНР і ЗУНР. Після закінчення читання численне духовенство на чолі з архієпископом Агапітом відправило благодарственний молебень з приводу цієї важливої події. Потім відбувся парад українського війська і маніфестація учасників свята вулицями міста. Біля будинку Губернського земства до людей з промовами звернулися керівники республіки. Наступного дня Трудовий конгрес України майже одноголосно схвалив документи про злуку УНЯР і ЗУНР [2, 10 – 12; 11,296; 15, 283].
Отже, об’єднання ЗУНР і УНР мало об’єктивні підстави, спиралося на віковічні прагнення широких мас і було оформлено відповідними найвищими державними актами. Проте під тиском Росії і Польщі обидві українські держави втратили території, внаслідок чого ширився хаос громадянської війни, наростали внутрішні незгоди, що призвело до цілковитого розриву. Внаслідок цих обставин проголошена Злука виявилася незавершеною [11,296]
В ході драматичних національно-визвольних змагань 1917-1921 рр. спроба створити соборну й суверенну України зазнала невдачі. Наддніпрянські українські землі опинилися у складі СРСР, де була започаткована на формально суверенна Радянська Україна, а західноукраїнський регіон був розподілений між Польщею, Чехо-Словаччиною і Румунією. Таке становище тривало до 1939-1940 рр., коли секретний протокол до радянсько-німецького договору від 23 серпня 1939 р., фактично санкціонував ІУ поділ Польської держави і захоплення частини західноукраїнських земель радянськими військами. Внаслідок цього у листопаді 1939 р. відбулося законодавче, правове оформлення процесу входження Західної України до складу УРСР і СРСР.
У червні 1940 р. СРСР висунув ультиматум Румунії і приєднав території Бессарабії та Північної Буковини. У серпні 1940 р. Верховна Рада СРСР прийняла закон про включення до складу УРСР північної частини Буковини, Акерманського і Хотинського повітів Бессарабії. У тій історичній обстановці радянське керівництво діяло з позиції сили і переслідувало насамперед свої геополітичні цілі, а не ставило на меті досягнення української соборності. Приміром, Й.В.Сталіна не наполягав на приєднанні до УРСР Лемківщини, Посяння, Холмщини та Підляшшя, і ці етнічні українські землі потрапили під німецьку окупацію. Водночас згадані події 1939-1940 рр. об’єктивно мали велике історичне значення для українського народу, сприяли об’єднанню значної частини його земель у межах однієї держави [15, 391-393].
Суперечливе ставлення сталінського тоталітарного режиму до української соборності виявилось і після завершення Другої світової війни 1939-1945 рр. Це особливо яскраво виявилось у радянсько-польському договорі від 16 серпня 1945 р., за яким юридично закріпилось входження до УРСР західних областей, хоча деякі споконвічні українські землі, зокрема Лемківщина, Холмщина і Підляшшя, опинилися у складі Польщі. Водночас радянсько-чехословацький договір від 20 червня 1945 р. передавав Закарпатську Україну до складу УРСР, а радянсько-румунський договір від 10 лютого 1947 р. закріплював кордони України в межах радянсько-румунської угоди від 28 червня 1940 р. [15, 406 - 407]. Вказані міжнародні угоди вперше за багато століть заклали міцне правове підґрунтя української соборності, що стало важливою передумовою сучасної незалежності України.
Утворення незалежної Української держави в 1991 р. знаменувало початок якісно нового етапу в утвердженні суверенітету і соборності українських земель. Винятково важливим політико-правовим чинником на цьому шляху нашого народу стали результати загальноукраїнського референдуму 1 грудня 1991 р., в ході якого за підтвердження Акта проголошення незалежності України висловилося 90,92 % виборців. Прикметне, що це волевиявлення мало незначні розбіжності на сході і заході України (відповідно понад 80 % і понад 95 % голосів виборців). [10, 428].
Неабияку роль у розбудові соборної і суверенної сучасної Української держави відіграв процес державотворення, який розгорнувся впродовж 1990-х рр. і супроводжувався запровадженням атрибутів державності, насамперед фіксацією кордонів, визначенням громадянства, державної символіки, власної грошової одиниці, створенням незалежних збройних сил, становленням владних структур, формуванням законодавчої бази держави, прийняттям. Основного Закону – Конституції України. [1, 492 - 500].
Необхідним фактором подальшого утвердження української суверенності і соборності є побудова сучасної ефективної економіки на основі розвинутих ринкових відносин. Попри всі труднощі на шляху радикальних ринкових реформ, проголошених Президентом України Л.Д.Кучмою в 1994 р., за останні роки в українській економіці розгортаються процеси реструктуризації промисловості, її технічного переозброєння, досягнуто відносної фінансової стабілізації, відбувся перелом у реформуванні відносин власності як у місті, так і на селі, поступово створюються умови для запровадження ефективної податкової системи. Безумовно, сучасна високотехнологічна економіка може бути побудована в Україні за умов послідовного втілення у життя формули “сильний центр - сильні регіони”.
Прикметно, що ознаки економічного зростання останнього часу були б неможливими без конкретного внеску підприємств різних регіонів, зокрема таких, як Авіаційний науково-технічний комплекс ім. О.К.Антонова, Київська холдингова компанія “Реле і автоматика”, Дніпропетровський “Південмаш” і Харківський “Завод ім. Малишева”, Крюківський вагонобудівний завод і Чернігівський й Сімферопольський автозаводи, Тернопільський ДП “Сатурн” і Сіверськодонецький ВАТ “Імпульс” та ін. [8, 161-177].
Сила української єдності неодноразово виявляла себе в самих екстремальних ситуаціях, що виникали внаслідок впливу чорнобильської катастрофи, погіршення екологічного середовища в гірничобудовних регіонах Донбасу, Крив басу, Львівсько-Волинського басейну, в районах Закарпаття, які постраждали від повені і т.ін. Усі ці проблеми можуть бути розв’язані в результаті спільних зусиль, в межах загальнодержавної екологічної програми, що вже розроблена і втілюється в життя [8,194-198].
Ще однією необхідною умовою подальшого зміцнення суверенності й соборності України є утвердження сучасної української нації. Ця спільнота має характеризуватися високим рівнем українського патріотизму, в основу якого слід покласти, насамперед, політичний і територіально-громадянський принципи [7, 348]. Розвитку етнонаціонального самоусвідомлення сприятимуть такі чинники, як відродження історичної пам’яті нації, гармонійний поступ української національної освіти, науки та культури. За цих умов українські громадяни будуть жити “чуттям єдиної родини”, а соборна і суверенна Україна утвердиться як сильна, розвинута, процвітаюча держава.
Література:
Главная Новости Дни информирования
